Історія
Інститут журналіської майстерності
Члени правління
Документи
Правда – це наше сумління

Київська організація Національної спілки журналістів України була створена у листопаді 1958 року і називалася вона досить скромно - Київське обласне відділення Спілки журналістів України. Місце реєстрації бюро: Київ, вулиця Хрещатик,10, де й понині розташовується Київська журналістська організація.

На щастя, історія Київської спілки не має цензури, не має чогось забороненого чи дозволеного. Вона складається із світлого і похмурого, із років пошуку, становлення, перемог і поразок, падіння і відродження. Минуле країни невід'ємно віддзеркалювалося на сторінках преси і не могло не відбиватися на житті і діяльності нашої журналістської організації. Все те пережите, що зачепило людські душі і примусило любити чи страждати,- теж частина історії спілки: переслідування за інакомислення, релігійні переконання і т.п. Творча спілка була тією силою, яка у найскладніші часи робила нас корисними у суспільстві.

Верховодниками бюро ( очевидно, за аналогом партійних організацій) обиралися редактори республіканських та обласних видань, тобто саме ті, хто проявив себе здібним організатором, принциповим й ініціативним керівником. Все залежало від постійного пошуку й ініціативи, об'єктивної оцінки і виваженої думки. Головою оргбюро Київського обласного відділення став головний редактор шанованої і авторитетної на той час газети «Київська правда» Олександр Косяк. Головним покликанням спілки було сколихнути творче життя в редакціях газет, журналів, радіо і телебачення. Особливо це стосувалося низової, найбільш масової ланки преси. На бюро, а згодом і на першому з'їзді у 1961 році, започатковувалися різні форми підвищення професійної майстерності працівників засобів масової інформації: республіканські семінари нарисистів і репортерів, творчі конкурси, системні курси за певною тематикою. Образно кажучи, в нашої журналістської спільноти виростали потужні творчі крила.

Ювілей – це добра нагода згадати творців спілки, віддати належну шану тим, хто закладав фундамент нашого творчого об'єднання, яке пригорнуло до себе кращих майстрів пера і слова України. У різні часи головами Київської спілки журналістів були головні редактори столичних ЗМІ Вадим Іванович Дубенко ( «Київська правда»), Андрій Тимофійович Зоненко («Правда Украины»), Микола Федорович Охмакевич ( голова Держтелерадіо України), Ігор Іванович Засєда. Кожен, як міг, поповнював спілчанську скарбницю новими ідеями. В кожній редакції закладалися підвалини майбутньої Спілки. Один із перших журналістських осередків Київської організації у листопаді 1957 року було створено у редакції газети «Вечірній Київ». Працювали там тоді справжні репортери – Павло Позняк, Леонід Даєн, Олександр Лебедєв, Аркадій Хідекелі, Микола Мойсеєв, Микола Варварцев, Євген Кравченко. У кожного за плечима – великий життєвий шлях, буремні роки Великої Вітчизняної війни. На той час це було одне з найавторитетніших видань української преси. Звичайно, головні редактори неухильно дотримувалися «лінії партії». Поради ЦК і обкомів « не чорнити радянський спосіб життя» не всі виконували справно. Траплялися непокірні: Юхим Лазебник «Робітнича газета», Федір Маківчук журнал «Перець», Іван Семенець «Вечірній Київ», Віталій Заруда «Київська правда», пізніше той же «Вечірній Київ» Анатолій Мельниченко, Ігор Лубченко «Молодь України» і багато інших, які раз і назавжди зайняли незрадливу моральну позицію – бути справедливим, порядним не тільки в підготовці матеріалів до друку, але й у редакційних буднях, щоденному спілкуванні з колегами по професії. Не раз їм доводилося прикривати своїми редакторськими крилами «забороненого» журналіста, друкувати його матеріали під псевдонімом. Навколо редакційних колективів гуртувалися київські співаки, музиканти, артисти розмовного жанру, цирку, танцівники-професіонали, поети, гумористи. Відповідно на Хрещатику, 10 призначалися зустрічі. Тут можна було зустріти відомих поетів, письменників Віктора Некрасова, Дмитра Луценка, Степана Олійника, Юхима Березіна, Юрія Тимошенка, Миколу Яковченка. Нерідко саме завдяки таким зустрічам народжувалися нові пісні, гуморески. Справжні майстри великої журналістики були членами правління Київської спілки журналістів – Іван Щербатенко, Василь Губарець, Петро Перебийніс, Віля Мацюк, Михайло Медуниця, Юрій Попсуєнко, Євген Гуцало, Василь Діденко, Іван Семенець, Микола Сом. Багатьох уже нема серед нас та пам'ять міцно тримає їхні світлі образи. Сьогодні дивно читати в архівах спогади про те, що того часу треба було старанно стерегтися уживання слів, які могли заподіяти тобі горе . Скажімо, передовиця головного редактора газети «Комуніст» Андрія Чеканюка під заголовком «Гнівний голос України - неньки». Слово «ненька» тлумачилось як націоналістистичний витвір. Якщо воно, мовляв, означає слово «мати», то матір'ю українців є не республіка, а Радянський Союз. У тій же газеті «Комуніст» було опубліковано фейлетон «Не ламайте голову над словом», у якому радилося журналістам не лякатись убогості своєї мови і сміливо наслідувати приклад канцеляристів, які обходяться у своєму службовому листуванні лише двома-трьома словами і не потерпають від цього. Ось як канцелярист відповів своєму опоненту: »На ваше відношення відповідаємо своїм відношенням, що ваше відношення до нашого відношення немає ніякого відношення».

Якби хотілося, щоби сучасна журналістика до подібного не мала такого відношення!

Журналістику 70-тих можна порівняти з такою собі доброзичливою журналістською агресією, як допінг суспільству, який не дозволяв чиновникам різного рангу бути ситими і самозадоволеними. Журналісти виконували функцію тонкого озонового шару, яка відокремлювала людину від духовного здичавіння. І тут важливу роль відігравали редакційні колективи. У них зростали і гартувалися майбутні письменники, провідні майстри слова. Не можу не згадати незабутнього «вечірківця» Івана Савича Щербатенка, який віддав «Вечірці» майже десять років напруженої роботи. Зараз публікації Івана Щербатенка неоцінений здобуток української журналістики. Газета «Вечірній Київ» 70-х відігравала роль своєрідного мистецько-літературного клубу, куди під вечір сходилися: поети Олег Орач, Олексій Лукашенко, Станіслав Зінчук, прозаїки Григір Тютюнник, Юрій Цюпа, співак Віктор Женченко, художник Андрій Німенко, журналісти Григорій Кримчук, Василь Чехун, артист-читець Григорій Булах… Такі зустрічі були життєвими уроками правди, уроками щирості. Світла пам'ять Віктору Кочевському – редакційному майстрові експромтів. Там де Віктор і Костя Дяченко там завжди було весело. Вміли працювати, вміли й відпочивати. Якось «вечірківці» висадилися у письменницькому Будинку творчості в Ірпені, прогулювалися на лузі, поблизу стояв кінь, якого обсіли мухи. Він мотав головою й хвостом. Мухи ще більше обсідали коня.

  • Хлопці, дивіться, кінь під мухою, - зареготав Віктор.Відповідно всі дружно підхопили чудернацький експромт ще й додали смішинок. Така сміхотерапія згуртовувала творчий колектив.

Старше покоління слухачів добре пам'ятає суботні випуски в ефір передачі «Від суботи до суботи». Це був своєрідний заклад сміху – називали його «НІЖ» - науковий інститут жартів. Після кожного ефіру приходили тисячі листів. Це був справжній зв'язок поколінь, зв'язок часів. Як там звучить у Шекспіра: «Розпався зв'язок часів». Час – це ланцюжок - обірветься і грім відгукнеться по всьому ланцюжку». Нині ми це переживаємо.

Що ж відбулося за ці роки, як жила і розвивалася територіальна Київська організація Національної спілки журналістів України?

Київська спілка, як була, так і залишається найчисельнішою на сьогоднішній день: 4130 чоловік. Головує нині – Михайло Михайлович Сорока, невтомний газетяр, умілий організатор. Працювати з таким головою почесно і водночас, відповідально. Позитивна енергія, добра, зігріваюча манера спілкування додає життєвих сил тим, хто його оточує. Найголовніша риса нашого голови – не залишати розпочате на півдорозі: вивчити, дослідити, зробити все можливе і неможливе, або досягти бажаного результату. Завдяки його зусиллям продовжуються випуски «Київського журналіста», готуються до друку книги про колег, які знаходять належний відгук у журналістських серцях.

За своєю структурою громада складається з первинних журналістських осередків: асоціації спортивних журналістів, журналістів-чорнобильців, ветеранів преси, журналістів, що пишуть на економічну, медичну, політичну тематику, ведуть журналістські розслідування. Практика показала, що так легше здійснювати комунікації між колегами, які визначилися у певній галузі. Кожен рік, що минає, не схожий один на одного. Та що там рік! Кожен день наповнюється різкими змінами у суспільстві. За 60 років існування спілки багато чого змінилося у журналістиці. Технічний прогрес витіснив рукописи, друкарські машинки, лінотипи, телетайпи. Натомість репортерська швидкість у всьому забезпечується сучасними комп'ютерами, айфонами, смартфонами та іншими гаджетами. Журналісти працюють як на конвейєрі у постійній тривозі за завтрашній день. А раптом господареві не сподобається його робота? Тоді для кого той прогрес, коли губиться людина? Звичайно, необхідно висвітлювати важливі події, значущі зустрічі. Але хто буде писати про внутрішній світ людини, її переживання, формування її світогляду?

Ми живемо в епоху, коли сотні тисяч людей бажають працювати, є безробітними. Сучасне життя перетворює людей на робота, краде у нього індивідуальність. Пригадався мені один епізод із життя столичної газети: хтось із журналістів звернувся до колег з проханням допомогти перекласти з російської на українська мову гасло: « За быстрый рост дальнейшего прогресса». Після багатьох варіантів перекладу було схвалено найкоротше: «Скоріше!» Так от за отим «скоріше» наші засоби масової інформації забувають, що вся журналістська діяльність має відбуватися для людини. А виходить навпаки : слухачі і глядачі стають об'єктом прихованого чи відвертого тиску: щоденно, грайливо і невимушено вкладається в голови людей реклама тих чи інших товарів, нав'язуються політичні уподобання , створюючи неправдиву, перекручену уяву про світ. Як же людині визначити, де правда, а де фейк? Здавалось би, дочекалися повної свободи слова. А вийшло, як завжди: вільно, але безвідповідально. Чому ми маємо працювати на догоду олігархам, політикам? Вони навчилися жити без медіа, мовляв, ми йдемо в ногу з часом, нам не потрібні друковані ЗМІ. Навіщо їм такий подразник. «Важко жити в часи перемін», - говорили древні китайці. Україну ж весь час трясуть переміни й новини, які чомусь називають реформами. За роки незалежності ми так і не створили українського демократичного інформаційного простору – і в пресі і в електронних медіа. Процес роздержавлення пішов «зі скрипом» і мав би завершитися наприкінці 2018 року, але, очевидно, що не завершиться. Є гіркий приклад – телеканал «UA»:Це перший і єдиний загальнонаціональний український громадський телеканал, створений у рамках Національної суспільної телерадіокомпанії України. У свою чергу НСТУ – колишня структура Держкомтелерадіо. У цій структурі цілих 40 років ( 1951-1991рр.) діяв перший і єдиний канал Українського телебачення – УТ. Уже в час незалежності канал називався УТ-1, далі по 2015 рік, - Перший національний. Це було абсолютно державне телебачення, державний канал, на тлі новонароджених десятків і десятків приватних каналів, особистої чи колективної власності. Після Майдану, у 2015 році було задекларовано європейський і світовий принцип вільного слова у ЗМІ. На цьому роздержавленому телебаченні було утворено суспільне мовлення, як глас народу. Про завдання суспільного мовлення в одній із заяв сказано так:»Суспільство повинно мати можливість отримувати неупереджену інформацію – а НСТУ є єдиним у країні мовником, інформаційна політика якого будується на засадах незалежності від держави, від олігархів, від приватних інтересів».

Канал вважається первістком нового, абсолютно демократичного суспільного мовлення в Україні. Та не сталося так як гадалося. У демократичних європейських країнах медіа є власністю самих глядачів, радіослухачів. Що вийшло у нас? Національна суспільна телерадіокомпанія України є акціонерним товариством, 100% акцій якого належить державі. Фінансування НСТУ здійснюється з державного бюджету України, а також від комерційних надходжень. Щоправда, канал не зловживає рекламою, то й комерційні надходження доволі скромні. Виходить, все на бюджеті. Хіба це роздержавлення?

Я вже не говорю про друковані ЗМІ – спогади про газети лишилися тільки на логотипах чашок, виготовлених до їх визначних ювілеїв: »Зоря Полтавщини», «Київська правда», «Прикордонник України», «Вечірній Київ», «Столиця», «Труд» і .т.п.

Не прийшло усвідомлення того,чого вартує інформаційний простір, що варить інформаційна політика . Йде жорстока боротьба за смисл, за ідеї і має бути розуміння реальних загроз, які можуть нас очікувати і з якими ми зіткнулися вже сьогодні. У цьому розбурханому інформаційному суспільстві людина шукає надію. І тут дуже багато залежить від журналістів.

От і Київська організація Національної спілки журналістів знаходиться у круговерті часу: з одного боку – роздержавлення, з іншого – як не втратити найкраще, роками напрацьоване? Як вберегти колег - золотий фонд журналістики?!

Київська журналістська організація має найбагатший і найдорожчий спадок – багатотисячний загін відданих журналістиці людей. Ці люди воістину люблять свою професію, розуміють труднощі сьогоднішнього дня у журналістському русі.

У кожного своя дорога, свій хрест, свій досвід. Від того як ми його несемо по життю залежить майбутнє. Сподіваюся, що журналісти розуміють оту велетенську відповідальність перед прийдешніми. Саме зараз вкотре Україна мусить або витримати чергове випробування історії або …

Ми повинні бути солідарними, незважаючи на те, що ми конкуренти. Зараз важливо бути разом. Важливо бути разом завжди.
Про інститут журналістської майстерності
Свого роду «Інститут підвищення кваліфікації» правління Київської спілки журналістів запровадило 15 років тому, відновивши Інститут, який успішно працював ще у 80-і роки минулого століття під егідою прекрасного журналіста, унікально світлої людини – першого заступника головного редактора газети «Радянська Україна» Валерія Павловича Мінченка. Проректор «того самого» Інституту, член виконкому Київської спілки Ольга Стоян допомагала «стартувати» новому закладу своїми порадами і підказками.

Водночас з кожним роком, залишаючи незмінними мету, напрями, тематику занять, ми намагалися вносити зміни, наближаючи навчання до вимог часу. Об'єднуючи в одне ціле профорієнтаційну місію (для майбутніх випускників шкіл, студентів-філологів, істориків, економістів та навіть фізиків-математиків, які відчули в собі журналістське покликання) і водночас місію професійної школи, яка допомагає осучаснити знання й уміння колегам-журналістам (початківцям і не тільки), ми прагнули якомога більше наблизити навчання до реальних і дуже непростих умов, в яких живе сьогодні українська журналістика. Тобто, якщо це знайомство з теорією, жанрами журналістики, то неодмінно на сьогоднішньому матеріалі, актуальних темах і подіях. Якщо майстер-класи, то неодмінно з професіоналами, які приходять на заняття зі своїх редакцій, встаючи із-за робочих столів, відриваючись від «гарячих» подій і тем. Екскурсії в інформагенції, на теле- і радіоканали додавали відчуття і розуміння того, яка вона – сьогоднішня журналістика, чим живе і про що пише, знімає, інформує.

Але завжди неодмінною складовою навчання була і є проба пера наших слухачів. Їхні матеріали розглядаються на «редакційних летучках». Усе по-справжньому: три-чотири оглядачі, але до обговорення готуються всі, адже винесені на «летучку» матеріали надсилаються кожному на його комп'ютер, тож є можливість уважно прочитати творчі доробки колег і взяти участь у дискусії. І цією можливістю активно користуються. Що цікаво: за всі одинадцять років навчання не пам'ятаю після «летучки» жодного ображеного! І це при тому, що критика може бути досить дошкульна. Чому так – сама дивуюсь. Очевидно, вона сприймається, як об'єктивна, а головне – корисна.
За ці роки в ІЖМ провчилися біля 650 слухачів, нині вони працюють у різних сферах, зокрема, штатними журналістами, фрілансерами, блогерами, у піар-агентствах. А також у сферах, далеких від журналістики!

В останні роки, з тих пір, як у країні розпочалася війна з російськими окупантами, ми зробили чотири тренінги з воїнами АТО, волонтерами, переселенцями. Три роки поспіль здійснювали набори слухачів, запрошуючи на навчання саме ці категорії.

Вважали це нашим невеличким внеском у спільну справу: поглиблення медійної грамотності та навичок аналітичного мислення у ході інформаційної війни, розгорнутої сусідньою державою. Така необхідність стосується і переселенців, які раптово опиняються в нових для себе умовах і не завжди почуваються в них комфортно, наших воїнів і волонтерів, яким доводиться спілкуватися не тільки з мешканцями на підконтрольній території, а й у сірій зоні. По суті, сотні тисяч людей, які вимушено опинилися у незвичній для себе обстановці, у некомфортних умовах, часто з різними поглядами на події, які відбуваються в країні, - є викликом для ще не зовсім сформованого громадянського суспільства, особливо в період кардинального його реформування.

Водночас, це виклик і для кожного з них. Ці люди багато бачили, багато пережили, не один з них задумувався над тим, аби донести до людей, які не відчули на собі війну, свої думки, погляди і спогади. Розвинути їх творчі можливості, прищепити стандарти подання інформації, професійні навички – означає допомогти їм адаптуватися у сучасному українському вимірі, у цьому – і психологічна й профорієнтаційна роль. (І навіть певною мірою – реабілітаційна). Можливо, хтось захоче обрати нову для себе журналістську професію чи просто одержати нові знання, враховуючи динамічні зміни в суспільстві, відкрити для себе нові перспективи! (Тренінги ІЖМ, до речі, дали нам змогу познайомитися з авторами і співробітниками газети «Схід і Захід разом», яку видає ГО «Об'єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО», на чолі з головним редактором Наталею Московець. Пізніше ми не один журналістський захід проводили разом).

До того ж, наші слухачі - активні люди, які навчаються висловлювати свою позицію публічно і таким чином сприяють формуванню громадської думки у своїх середовищах спілкування.


Close
Close
Телефони
Київська організація НСЖУ
Склад правління:
Сорока Михайло Михайлович
Голова Київської організації НСЖУ
Малієнко Алла Миколаївна
Заступник голови - відповідальний секретар Київської організації НСЖУ
Бондарчук Катерина Федорівна
член правління
Волобуєва Анастасія Михайлівна
член правління
Горлов Анатолій Федорович
Член правління
Грабовенко Людмила Іванівна
Член правління
Катунін Павло Георгійович
Член правління
Осипець-Давиденко Валентина Іванівна
Член правління
Остапа Світлана Віталіївна
Член правління
Остролуцька Лариса Миколаївна
Член правління
Пасак Віктор Володимирович
заступник голови правління
Прокопчук Станіслав Федорович
Член правління
Смовж Павло Якович
Член правління
Стоян Ольга Григшорівна
Член правління
Туровська Леся Олегівна
Член правління
Череватий Сергій Володимирович
Член правління
Шарикова Зоя Кирилівна
Член правління
Шевченко Сергій Володимирович
Член правління
Шпак Віктор Іванович
Член правління
Яковець Анатолій Володимирович
Член правління
Статут
Свідоцтво про реєстрацію
Свідоцтво про реєстр. творчої спілки
Рішення ДПА
Витяг з ЄДР
Made on
Tilda